За два роки “воєнки” у нас було всього три заняття з військової психології. Хоч вів молодий лейтенант, проте він зміг приборкати нас на першому ж занятті, що слухали пороззявлявши роти.
Нагодилися якось на перекличці відмічатися за відстуніх, хтось так прикривав товаришів. Завжди проходило, поки викладачі не стали перераховувати. Так ось саме в той час трапилася історія. На початку заняття викладач влаштував перекличку, знову замість Калити відгукнувся Науменко, але прогадав. Викладач підвів очі, попросив піднятися. Наш герой таки підкорився, все нормально. Але тут через два прізвища вже прийшла його власна черга.
На своє прізвище він відгукнувся в’яло, тож викладач перепитав, мовляв, хто такий? Нашому Науменкові точно не хотілося попадатися на очі ще раз (щойно ж уже вставав), але й марно “пропустити” заняття теж… Змусив його викладач: “Ах, за спинами ховатися — так ви герої, а за себе постояти не можете? Якщо не підніметься Науменко, весь звод зараз буде…” Нам-то що? Ми б його не стали видавати, але він не витримав, здався.
Ясно було, що після такого вступу ніхто й не думав більше пропускати заняття з психології. А в душі я мусив визнати, що цей-таки своїми знаннями користуватися вміє.
Немає коментарів:
Дописати коментар