Студентом тоді ще був. Бідним, як щур, бо на стипендію жив, хоч і не одну. От, біжу на Котельникова в Ощадбанк по одну із них, а тут глип, біля кіоску крутиться кілька циганок із дітьми. Одна із них до мене: дай, мовляв, кілька копійок дітям на печиво. Мені ж цікаво стало, чи правда те, що про них розказують. От і згріб весь дріб’язок із кишені, мабуть, до цілої гривні. А вона ніжно з руки гроші забравши, не відпускає, і так пильно дивлячись впевнено починає: “Хочеш, щось тобі скажу?” А чому ж мені не схотіти після власної щедрості, тим більше, що вже заплатив? ;-)
Полила вона мене такими лестощами: і що сякий, і такий, і потім таке буде… Ну, навіть перегинати почала. От, говорю їй, що досить, мені йти треба, вже сам не радий що піддався. Тоді вона змовкла (хитра ж до дідька!), дає мені копійку назад і говорить, щоб взяв “на щастя”. Мені здалося, що легше піддатися, погоджуюся, а вона не віддає. Говорить, що так не можна, треба загорнути у паперову гривню! А якщо так не зроблю, то “знайду вдома домовину”!
Все, баста! Я зрозумів, куди вона зараз поведе. Їй в руки п’ять гривень, для надійності слово до вуха, що якщо вона накаркала, то я переріжу всіх циган, яких де зустріну (клин клином вибивають), і ми попрощалася. З тих пір циган не боюся, я вже від них відкупився малою ціною. У міф про їхню всеміць теж більше не вірю.
Справжня-таки маніпуляторка була, у мене слів немає від захоплення її вмінням! Не те що хлоп’ята-молокососи, які начиталися книжок про НЛП (це вже інша історія ;-).
Немає коментарів:
Дописати коментар